Шоўбіз і асоба

Не стамляюсь здзіўляцца такому феномену масавага грамадства, як шалёная цікаўнасць да жыцця знакамітасцяў. Гледзячы, як людзі разглядаюць употай заснятых напаўаголеных поп-зорак, альбо з радасцю смакуюць інтымныя падрабязнасці іх жыцця, невольна задашся пытаннем: што прымушае людзей весці сябе гэтак ірацыянальна?
Думаю, нікога з нас усур’ез не цікавіць, што есць на сняданак баба Дуня з суседнега пад’езду, якія яна сабе купіла труселя і якія словы казала свайму апошняму кавалеру пры расставанні. Усім пляваць на “лук” сантэхніка Васі і ягоныя амурныя прыгоды. Але калі справа датычыцца чалавека, які з пэўнай частатой мільгаціць на тэлеэкранах, усё змяняецца да наадварот (зноў жа, якая частата мільгацення знаменуе перавод чалавека з катэгорыі “звычайных” у катэгорыю “знакамітасцяў”? – вось невычарпальная тэма для сацыёлагаў!). Але ж знакамітасць нічым, па сутнасці, не адрозніваецца ад звычайнага чалавека. Гэтаксама: дзве рукі, дзве нагі, галава, і далей па спісе. Яны неатдзялімыя ад такіх жа базавых і інстынктыўных патрэбаў, якія маюцца ў нас, і яны не з’яўляюцца нейкімі “ідэальнымі людзьмі”. Яны гэтаксама, як і мы, ходзяць у туалет як прачнуцца, калупаюцца ў носе, крыўдзяцца, няўдала жартуюць. У іх таксама будзе чухацца галава, калі доўга не мыць. Я б яшчэ змог зразумець прычыны інтарэса да асабістага жыцця ў выпадках, калі гаворка ідзе аб нейкіх выбітных людзях высокага розуму альбо фізычных здольнасцяў: пісьменнікаў, вучоных з сусветным імем, асілкаў там усялякіх і супер-спарцмэнаў. Тут матывацыя цікаўнасці можа палягаць у тым, каб пераняць ад гэтых людзей нейкія іх пазітыўныя якасці, ці проста засведчыць сваю павагу вялікім самастойным дасягненням валявога чалавека. Але аднаднеўныя пявічкі, зоркі тэлешоў, палітыкі і іншыя акторы грамадства спектакля…?

На мой погляд, масавая культура працуе на каласальнае атчуждзенне асобы, на аддзяленне яе пэўных якасцяў (у дадзеным выпадку, уласцівасці “вядомасць”) ад асобы як такой. Хіба толькі родныя ці тыя хто жыве з імі разам штодзень, успрымаюць іх як чалавека са звычайнымі патрэбамі. Як вынік, іх праяўленне робіцца жоўтай медыйнай сенсацыяй. Не 32-гадовая ўраджэнка Каліфорніі перабрала алкаголю на вечарынке, а “ШОК! Кэті Пэры праблявалася проста на свецкім раўце!”. Дональд Трамп не ўспрымаецца як чалавечая асоба з уласцівымі ей слабасцямі, а толькі як палітычная машына і генератар нянавісці апанентаў. Таму фота таго як ён рыдае ў падушку, выклічуць фурор, чаго не скажаш пра аналагічныя фота звычайнага чалавека.

Сістэмная звязка капіталізм-масавае грамадства раскладвае чалавека па паліцах, адвязывае адны яго ролі ад іншых, пазбаўляючы асобу цэласнасці. У анархісцкім грамадстве скраданне кавалку калбасы зоркай пострэвалюцыйнага шансону Сельдэрэем і простым працоўным будзе з’явай аднаго парадку. Бо сацыяльная роля чалавека не будзе нагодай для нездаровага інтарэсу да ягонага асабістага жыцця.

Добрая навіна пад Новы Год. Няўжо гэтых вырадкаў (да якіх смела можна аднесці больш за палову турэмных медыкаў, а жодінскіх – дакладна) урэшце пачнуць патроху дупліць. Няхай-няхай, можа хоць пад страхам крымінальнай кары гэтыя канавалы пачнуць выконваць свой абавязак.

http://spring96.org/be/news/85633

Ниже длинный пост о том, как я работал в суде.

Читаю вот про очередной беспрецедентный приговор суда (ранее, кто не в курсе, могилёвский суд отклонил иск ГАИшников к блогеру), где человека оправдали за участие в несанкционированном мероприятии – чтении стихов у памятника. Да, в Беларуси, где одноруких штрафовали за хлопание в ладоши, это прецедент. И тут смотрю – знакомая фамилия судьи. Шабуня…. А ну да, конечно. Это же суд Центрального района Минска.

Сразу стал вспоминать фамилии остальных судей и чем они отличились. Конечно, очень много рассказать не могу, потому как проработал там всего полгода. Но за эти полгода у меня успели сложиться негативные впечатления о большинстве судей.

Вообще поразил сам стиль их поведения и общения. Когда судья заходит в кабинет судебных исполнителей, все обязаны если не вскочить навытяжку, то уж точно разговаривать шепотом, подобострастно склонив голову. Если ты этого не делаешь, на тебя смотрят как на врага и опасного бунтаря. С судьями все на “вы”, они со всеми на “ты”.
Накричать на своего подчиненного, оскорбить, например, назвав его “тупым” – в порядке вещей. Естественно, сказать что-то в ответ означает лишиться работы или как минимум получить выговор. Сам не видел, но коллеги рассказывали что были и случаи, когда старший суд.исполнитель орала матом на обычного за невыполнение какой-то там задачи в срок. Двери были открыты и это слышал весь коридор. Государственное учреждение, храм праводудия и справедливости!
А ещё лизоблюды из низших чинов стараются – собирают судьям деньги на подарки на дни рождения. Добровольно-принудительно. Учитывая что судебников там около 8 человек, а судей несколько больше… Ну вы можете себе представить, какие это траты. Естественно, судебникам никто ничего не собирает, кроме их же коллектива.

В своем хамстве из судей мне особенно запомнились судьи Якунчихин и Бычко – до сих пор на своих должностях. Кстати, как и все остальные судьи. 7,5 лет назад я оттуда ушел – а состав точно такой же, только некоторые мои бывшие коллеги одного со мной ранга пошли на повышение.

Ещё при мне в суде сменился председатель. Старый пошел на почетную пенсию в Палату представителей, а новый – Лебедь пришел и сразу заявил о себе как о “твердой руке”. Вступая в должность он собрал всех в зале и сказал что “Центральный суд – особенный, в том числе и из-за того что на его территории находится Октябрьская площадь”. В первые же дни ввел инновацию: каждый работник суда, приходя на работу, должен отмечаться в журнале, во сколько он пришел. То есть если раньше опоздать на 3-5 минут было нормой, то теперь за это могли реально и жестко вздрючить. Зато потом отчитается перед начальством: “усилил контроль!”

Потом собрал совещание специально для нас, судебников, на котором распекал нас за некачественную работу. Мол, плохо исполняем производства (наша служебная обязанность – исполнение решений судов в части материальных взысканий). Стучал кулаком по столу с криком: “Это недопустимо!” Кстати, всегда смешило слово “совещание” применительно к госорганам. Вообще, совещание это от “со-вещаться” – процесс обмена мнениями и вербальной коммуникации как минимум между несколькими субьектами. Не знаю где как но у нас в 10 случаях из 10 “совещание” выглядело так: сидит коллектив, и сидит начальник\начальница, и поливает дерьмом каждого по очереди. Повышает голос. Хамит. Отвечать нельзя. Если ответишь – тебе жопа. Смешают с говном прямо там, а потом ещё начальник\начальница отыгрываться будет не один месяц. Коллеги так и вовсе за идиота примут.

Так вот, возвращаясь к специфике работы. Фишечка всей работы судебников в том, что с тем объемом производств (т.е. штрафов, исков и обязательств, необходимых ко взысканию), что им поступает, и необходимости должным образом их оформить (пришить бумажечки, отправить запросы и т.п.) выполнять всё и в срок В ПРИНЦИПЕ невозможно, тем более соблюдая инструкции. Поэтому все сознателно идут на её нарушение, ставят левые подписи, ищут каких-то левых понятых, просто-напросто забивают на исполнение, отправляя дело куда-нибудь в жопу, чтоб оно там затерялось. Один мой одногруппник, тож работавший судебником, рассказывал как они поступали с внушительным количеством исполнительных листов (так называется документ-приказ о взыскании), вроде штрафов за пьянку, за мелкое хулиганство, и т.п. Они отправляли их на МТЗ. Как бы по закону это можно – отправить исполнительный лист на предприятие, где работает человек, чтоб ему удерживали 20% с зарплаты. Но прикол в том что НИКТО из тех, кому полагались эти штрафы, на МТЗ, конечно же, не работал. В большинстве своем это были бичи, пьянтосы, бездомные, люмпен-пролетарии. Они нигде не работают. С них ничего не взыщешь. Но мусора составляли протоколы и суды выносили штрафы. И с ними надо было что-то делать. Исполнять. Не портить статистику. Они слали их на МТЗ пачками. Огромными пачками. И бухгалтер прекрасно понимал, зачем это делалось. И, естественно, пачками же отправляла их в мусорку. Потом, зачастую на тех же пьянтосов, составляли новый протокол. Новый суд. Новый исполнительный документ. И вновь он попадает судебнику. И вновь судебник шлет его бухгалтеру предприятия, на котором этот пьянтос никогда не работал. Круговорот дебилизма в природе. При колоссальных временных и материальных затратах тех, кто этим занимается.

Хотя, конечно, если речь идет о взыскании невыплаченного кредита, или исках по уголовному делу, тут такое не проканает. Тебе будет наяривать служба безопасности банка, Управление юстиции, судьи, старший судебник, истец и весь тот миллион начальников, который над тобой, чтобы ты качественно и в срок всё исполнил (описал имущество должника и продал его).

Возвращаясь к Лебедю. То первое совещание не помогло, и вскоре Лебедь собрал нас на новое. Там продолжал нас распекать, грозить всеми смертными карами, при этом отлично зная всю вышеописанную кухню. Как меня всегда выбешивало это лицемерие! Принцип “нарушай закон сколько хочешь, лишь бы начальство не видело”, скотство, возведенное в принцип. На одну девушку наехал, угрожая уголовным делом (!), довел ее прямо там до слез. Ну и по мне прошелся, разумеется. Мол я ничо не делаю, безответственный, раздолбай и т.п., и он меня уволит. Впрочем, я никогда и не стремился к вершинам карьеры, особенно после того как увидел, в какой гадюшник попал.

Были, конечно, и нормальные судьи, которые не шли по чужим костям (насколько это возможно в профессии судьи) и не самоутверждались за счет сотрудников ниже рангом. Но называть их не буду, чтобы не подставлять.

Ещё хотел сказать, что самая затюканная категория в суде это секретарь судебного заседания. Судебная тягловая лошадь, никаких прав, одни обязанности, самый низ иерархии. Объем работы – просто колоссальный. Выходных почти нет. Некоторые секретари ночуют на работе. Не в переносном смысле а в прямом. Не идут домой в 18 или даже 21 час, а ложатся на стулья и спят там ночь. А с утра – опять за бумажки.

В общем, это была самая конченая работа, на которой я когда-либо работал. Повезло – смог уйти переводом на должность юрисконсульта в частную фирму.
После того как я посмотрел на эту помойку, ещё раз убедился в абсурдности и неэффективности всей гос. машины. Как оно там вообще работает, не разваливается – мне до сих пор непонятно. Всё из-под палки. Всем на всё похер. Никакого энтузиазма нет у людей, которые там работают. 80% всех производимых там действий это действия впустую, идиотская трата людских и материальных ресурсов, в первую очередь времени. Но их продолжают исполнять годами.

Так к чему это я все вспомнил? Да к тому, что Шабуня, прежде чем вынести этот приговор, спросила председателя суда Лебедя, че делать. А тот, в свою очередь, спросил ещё выше. И потом только приказ вернулся на низ. Собственного мнения у судей нет. Это обычные клерки, если кто ещё не шарит.

По мотивам: http://www.belpartisan.org/politic/366092/

Файны артыкул падштурхнуў мяне да шэрагу ўспамінаў і разважанняў

Файны артыкул падштурхнуў мяне да шэрагу ўспамінаў і разважанняў.

Сапраўды, “дарослы свет” у асобе дзяржавы звычайна ўспрымае дзяцей і падлеткаў як ніжэйшых па гіерархічнай лесвіцы істот, якіх варта “вучыць жыццю” як мага больш жорсткімі метадамі, якіх трэба караць і сароміць, выхоўваць у рабалепнай павазе да “старэйшых” і да сістэмы нормаў грамадства, у якую яны прыйшлі. Асабліва гэтая ўласцівасць развітая ў ментоў, што можна бачыць па апошніх выпадках у Лоеве і ў Мінску.

Псіхалагічныя чыннікі такіх паводзін, думаю, варта шукаць у паранаідальнай нянавісці аўтарытарных асобаў з ліку дарослых да ўсяго, што вытыркаецца з агульнай масы, да некантраляваных паводзінаў падлеткаў і дзяцей, да іх нефарматнасці, непасрэднасці, іх натуральнай свабоды і нежадання падпарадкоўвацца навязаным звонку нормам.

Тыя з дарослых іх, хто надзелены ўладай, проста шалеюць, калі бачаць што нейкі “сапляк”\”саплячка” робяць паводзяць сябе не так як усе, не падпарадкоўваюцца, не лізаблюдзяць, не прызнаюць іх аўтарытэт – не важна ў якой форме: паляць электронныя цыгарэты, бахаюць петарды ля школы ці гуляюць на вуліцы дапазна. Адтаго і вапяць “ревнители порядка”: “наказать!”, “родителей в школу!”, “на учет тебя поставим!” і таму падобнае, а тое і проста б’юць, бо так прасцей. Магчыма, такія паводзіны, у сваю чаргу, есць кампенсацыя за свае так і не рэалізаванае жаданне быць свабоднымі і непасрэднымі. Кшталту, “я не змог – не не дам і табе!”, “мы жылі ў гаўне – і вы павінны!”

Зноў падкрэслю, што ў ментоў гэтая нянавісць да ўсяго непадкантрольнага (а падлеткі менавіта такімі і з’яўляюцца) дасягае апагею. Першае ў маім жыцці знаёмства з міліцыяй адбылося, калі мне было гадоў дзевяць. Я ішоў па вуліцы ў Гомелі, заўважыў банкамат (тады, ў 1997 годзе яны былі яшчэ ў навінку) і вырашыў з ім “пагуляцца”. Проста ад балды пачаў націскаць на розныя кнопкі і не заўважыў як ззаду падышоў мент. Груба, з матам, ён мяне проста адштурхнуў адтуль і сказаў “валіць адсюль”. Я быў проста шакаваны: што я яму зрабіў? Гэты выпадак моцна ўрэзаўся ў памяць.

Адзін знаёмы распавядаў мне пра здарэнне з дзяцінства – ужо ў Мінску. Малы, ён аднойчы ўвечары выйшаў на балкон. Бацькоў дома не было. З балкону ён пабачыў, як на вуліцы мент збівае дручком чалавека. Ён спужаўся і забег назад у хату. Пабачанае сталася для яго сапраўднай псіхалагічнай траўмай і, як сам ён кажа, першай прыступкай на шляху да таго, каб стаць анархістам.

Напружваюць людзі, якія не ўмеюць ціснуць руку.

Ты ім цягнеш клешню, шчыра паціскаеш, а яны ўзамен падаюць табе нейкую бязвольную сасіску. Здараецца ўражанне што робяць “отдолженіе” тым што вітаюцца. Найчасцей такое сустракаецца сярод жанчын, бо, нажаль, культура раўнапраў’я ў нашых краях яшчэ не дайшла да таго каб пацісканне рукі стала ўніверсальным вітннем як для М так і для Ж. Але і сярод мужчын бывае. Какрацей, будзьце як гэтыя каўбоі.

1478791098183-2

17 мгновений весны

Даглядзеў сёння апошнюю серыю легендарнага фільму. А то неяк урыўкамі па тэлевізару з дзяцінства бачыў, а цалкам паглядзець ніяк не выпадала.
У агульным я б паставіў гэтаму твору добрую адзнаку. Хаця і прапаганды, а часам і прамой хлусні хапае, ён лічыцца першым савецкім фільмам, у якім немцы паказаныя чалавечымі істотамі, а не тупарылымі балванамі альбо пякельнымі пачварамі. Шэф Гестапа Мюллер і ўвогуле ўвесь фільм выклікае непрыкрытую сімпатыю.
Аднак прыкол у іншым. Захацелася мне пасля прагляду апошней серыі глянуць анекдоты пра Штірліца. Гуглю, значыцца, і мне выпадае амаль цэлая старонка вось такіх “шэдэўраў”:
Идёт по Евромайдану Штирлиц в сопровождении радистки Кэт.
Видит, что там происходит, и возмущён. Врывается на сцену, отстраняет Кличко и певицу Руслану, и кричит:
“Да здравствует Ленин!”
Аплодисменты.
“Да здравствует Сталин!”
Аплодисменты.
Штирлиц, к радистке Кэт:
– Почему они на меня не набрасываются?
– Вы забыли снять эсэсовский мундир, товарищ командир…
Платныя прапагандоны глыбока і старана капаюць – падумаў Ш̶т̶і̶р̶л̶і̶ц̶ я.

Чапаев (1951)

Кнігі сталінскага перыяду, асаблівы датычныя гісторыі, можна выявіць, нават калі не глядзець на год выдання.

Таталітарная проза (хацеў напісаць “непаўторная”, але нажаль зараз яе паўтараюць, ды яшчэ як) сваеасаблівая такімі рысамі як пагарда да асобы, пракламацыя нястрыманага ідэялагічнага пафасу, прыродная нянавісць да ўсяго стыхійнага і непадкантрольнага, адсутнасць полутаноў – ёсць толькі чорнае (ворагі) і белае (мы), і, вядома, стварэннем абавязковых іспалінскіх канструктаў, такіх як Гістарычная неабходнасць, Вайна, Час – якія раструшчваюць асобныя жыцці разам з маральнымі нормамі. Чалавек у такіх “мастацкіх” тэкстах – толькі сродак, але ніколі не мэта.

cimg0018

Вось зацаніце самі две маленькія вытрымкі з кнігі Д.М.Фурманава “Чапаеў”.

Continue reading →

Life is ironic (Kim Kardashian robbery)

http://money.cnn.com/2016/10/03/news/kim-kardashian-stolen-ring-jewels/index.html?iid=hp-toplead-dom

The point is that even if you look down upon the half of the world, even if you consider yourself an untouchable glamorous celebrity who is in the center of the universe – common Paris guys may take off your 10 $ million jewelry – and your money would not protect you.

By the way, 10$ million is a sum which is enough for feeding all homeless people of Minsk (around 4000) for 1,5 year. So I do not feel grait compassion towards this women.

Революционеры поймут

“Странная штука, размышлял Лев Александрович,
безначалие, полная свобода личности, самодеятельность народа – азы анархизма. Жесточайшая дисциплина, поглощение личности коллективом – азы социальной демократии. А из опыта французской революции: неизбежность гибели. Не страшно погибнуть за идеалы. Страшно погибнуть от своих идеалов.”

Ю.В. Давыдов. “Глухая пора листопада”

Можно было бы развить эту мысль, но это слишком тяжело.